Його величність дихання
- Helgi Palko
- Jul 11, 2024
- 5 min read
Updated: Feb 5
Куди мають дивитися груди
Усе, що пов'язано із поставою — моя велика любов і моя, маю надію, здорова обсесія. Скільки можна сказати про людину просто дивлячись на те, як вона стоїть, сидить, ходить, узагалі рухається, і навіть лежить. Тіло — свого роду полотно, на якому закарбовуються наші звички, емоції та думки. У когось це вічно “підстрибнуті” плечі, які перебувають у стані хронічного переляку, у когось це постійно напружене підборіддя, від того, що губи й зуби весь час зціплені, у когось — насуплені брови, які рідко коли “зсуплюються”, так наче до всього навколо потрібно цілодобово ставитися із обережною недовірою у перемішку із відразою. Ми рідко помічаємо, що “робимо це”. Тільки коли хтось, бува, зафіксує то на фото чи відео, ми маємо змогу побачити себе зі сторони й жахнутися: “Що в мене з лицем? То я завжди так горблюся? Чого це я ходжу як кривенька качечка?” У мене таке прозріння настало, коли я почала знімати відео для свого ютуб каналу.
Я вже згадувала в статті про те, як я заново вчилася ходити про те, як мені впала в око власна хода, яку я помітила, коли відходила від камери до місця зйомки. Про свою персистентну згорбленість я була в курсі давно: тато безперестанку повторював мені, коли я була підлітком, що коли дівчинка йде, її груденята мають дивитися вверх. Тато при цьому театрально робив дві дульки, ставив їх перед собою на рівні верхніх ребер і, розкриваючи плечі, розвертав ті дульки великими пальцями догори: типу отак і соски мають дивитися вверх. Звісно, я то сприймала як татові занудні настанови, приперчені його специфічним гумором, і, звичайно, мало старалася випинати свої груденята вверх. Ба більше, коли ті груденята в мене зʼявилися й стали помітно випитати, мені навпаки хотілося їх сховати. Через це я несвідомо почала горбитися й носити вільний одяг, аби ту всю новонабуту жіночність прикрити. Це на тлі того, що в моєму класі дівчата із першими пупʼянками грудей купували собі перший пуш-ап. І на перервах між уроками обговорювали теорію, що потрібно їсти свіжу капусту, бо від неї ростуть груди. У мене вони росли без капусти, і їх було багато навіть без пушапів.
Ніколи не розуміла, у чому прикол пишних грудей. Я тільки знала завжди, що із ними незручно бігати й сильно не пострибаєш. Проте великі груди були чомусь дуже бажаним атрибутом молодих жінок. Якось я прийшла на шкільну дискотеку в топі, такому, що зачіпляється на шиї, закриває спереду груди, але спину лишає голою і почула: “Пахолок (то моє дівоче прізвище), нічого собі в тебе сіськи!” І, звичайно, то був комплімент. Але я тоді почула щось інше: “Воу, то сильно забагато, треба ховати.” Той топ я ніколи більше не вдягала. І взагалі уперше вийшла надвір у тугенькій майці десь у 35 років. Цю історію я тут навела, аби показати, як моя неготовність до життя у жіночому тілі, із усіма його випуклостями та округлостями визначила мою стратегію взаємодії із гравітацією. Я вже не кажу про те, що ця неготовність поставила мене на довгі дієтні рельси, призвела до букету харчових розладів та забрала багато сил та ресурсів, які можна було використати на побудову здорових стосунків із тілом та простором. Давайте тепер краще про них. Запрошую вас до неймовірного світу наших несвідомих стратегій взаємодії із гравітацією. Давайте говорити про поставу.
Що таке постава?
“Не тільки ваша яскрава врода, ще більше, ще дужче вразив мене сміливий ваш погляд і оця гордовита, сповнена природної гідності постава.” (О. Гончар)
Постава, якщо дуже спрощено, — це те, як ми тримаємо тіло. У більшості з нас не виникає жодної алергії на таке визначення. Але, як це часто буває, мова тут нас трошки заводить на манівці — із напівоберта. Типу є ми, десь сидимо (де “ми” сидимо — окреме навіжено заряджене філософське питання) як такий собі керівник усіх процесів і тримаємо своє тіло. У реальності ж усе значно цікавіше, багатовимірніше та неоднозначніше. Часто це наше тіло тримає нас: виказує наші звички, стани та наміри. Відтак, давайте поглянемо на поставу через іншу призму, не повʼязану із тим, хто кого тримає. Один із способів думати про поставу — концептуалізувати її через візерунок потоків повітря у тілі. Постава є відображенням того, як повітря рухається тілом [1]. Людські дитинчата починають набувати своєї постави із першим вдихом та першим годуванням. Координування дихання, смоктання та ковтання, що не так просто як здається, коли ти робиш це вперше в житті, — це ансамбль рухів, який у результаті надасть дитині м'язову силу відтворити перший у її житті трюк у контексті постави — почати тримати власну голову. Протягом перших років дитина спроможеться ще на кілька дивовижних трюків подібного масштабу — сісти, встати й зрештою — піти й навіть побігти — назустріч світові або втікаючи від нього [2].
У такому світлі “кепська постава” — не просто коли ви згорблені й це “некрасиво” (хоча чому ж некрасиво, моделі модних журналів кіфоз давно зробили стильним); це коли в тілі повітря рухається неоптимальним чином, бо там ви зігнулися, тут скрутилися, і забули розігнутися чи розкрутитися. Оскільки тіло дуже розумне, воно всі наші згини та скрути знаходить способи компенсувати. Ці компенсації та адаптації відбуваються за рахунок того, що деякі м’язи ставляться у незручне для них положення й починають виконувати більше роботи, ніж було задумано за інструкцією, або рухаються у площинах і напрямках, у яких не мали би, коли людина перебуває в нейтральному положенні або більш-менш симетричному стані спокою [1].
Уявляю, що, якщо ви дочитали до цього моменту, ви точно самодіагностували собі кілька перекосів та перекрутів і, можливо, навіть трошки перелякалися з цієї нагоди. Закликаю вас не панікувати. Усвідомлення того, що всі ми тут — раби дихання та гравітації, до нещадних обіймів яких потрапляємо просто із утроби матері, може напочатках справді дещо приголомшити. Проте якщо від них не втекти, чому би із ними не подружитися. Зрештою, доки ми тут, на землі, нам із ними, та завдяки їм жити. Давайте спробуємо їх зрозуміти й, можливо, навіть ніжно й з повагою — приручити.
Його величність дихання
Коли ми думаємо про дихання, то зазвичай робимо це в медичних термінах типу наповнення легенів повітрям, за яким настає зворотній процес — спустошення легенів від повітря. Для нашої ж розмови корисно тримати в голові той факт, що цей процес дихання — це зміна форми порожнин тіла [2].
Найбільш очевидна зміна форми відбувається у двох порожнинах — грудній, у якій сидять наші легені та серце, та черевній, що містить шлунок, печінку, жовчний міхур, селезінку, підшлункову, великий та малий кишківник, нирки, сечовий міхур та репродуктивні органи. Важлива спільна риса цих порожнин — наявність позаду них хребта. Відтак, будь-який рух спиною є неодмінним компонентом динаміки цих порожнин.
Беручи до уваги рух порожнин, можна навести більш точне визначення процесу дихання як наповнення та спорожнення легенів, спричинене тривімиріною зміною форми грудної та черевної порожнин. Неймовірний мʼяз, що самостійно здатен спричиняти цю зміну називається діафрагма. Саме тому його називають головним мʼязом дихання. Але він ніколи за умов дії гравітації не робить це наодинці. Через те, що тілові доводиться підтримувати та переміщати свою масу в просторі планети Земля, купа наших стабілізуючих дихальних м’язів, вони ж за сумісництвом — м’язи, відповідальні за нашу поставу, має працювати, так би мовити, без вихідних, тобто цілодобово, навіть коли ми просто лежимо на спині. Із цієї точки зору, наша звична постава тотожна до нашого звичного дихання [2].
Спробуйте помітити як ви дихаєте. Не потрібно нічого змінювати, “налаштовувати” чи виправляти. Просто попомічайте, його величність дихання того варте.
Якщо ви бажаєте глибше зрозуміти тему постави та розібратися із тим, як побудувати кращі стосунки із гравітацією, запрошую вас на експрес-курс "Мініінструкція до постави".
Читати про дихання ще:
Джерела:
1 — "What is Posture?" Postural Restoration Institute, https://www.posturalrestoration.com/the-science/what-is-posture.
2 — Kaminoff, Leslie, and Amy Matthews. Yoga Anatomy. Illustrated by Sharon Ellis, 3rd ed., Human Kinetics, 2021.
Comments